Руйнування, спричинені повномасштабним вторгненням Росії в Україну, створили один із найскладніших викликів відбудови у XXI столітті. Окрім гуманітарних та геополітичних наслідків війни, перед політиками та міжнародними партнерами дедалі гостріше постає фундаментальне економічне питання: хто насправді фінансуватиме та реалізовуватиме відбудову України?
Оцінки збитків і потреб у відновленні демонструють масштаб цього завдання. Очікується, що протягом наступного десятиліття Україні знадобиться близько 587,7 млрд доларів США для відбудови та відновлення – це майже утричі більше за річний ВВП країни (RDNA5). Такі цифри кардинально змінюють підхід до відбудови. Відновлення України не буде схожим на традиційні післякатастрофічні програми, спрямовані лише на відновлення зруйнованих об’єктів. Натомість воно потребуватиме мобілізації фінансових ресурсів та інституційної спроможності в масштабах, які рідко зустрічаються в сучасній економічній історії.
Масштаб і структура руйнувань
Економічний вплив війни значно виходить за межі фізичного знищення будівель та інфраструктури. Прямі збитки фізичних активів оцінюються у 195,1 млрд доларів США, тоді як ширші економічні втрати, включаючи порушення виробництва, послуг та зайнятості, досягли 666,7 млрд доларів США. Ці втрати відображають каскадні ефекти пошкодженої інфраструктури, порушених ланцюгів постачання, зниження інвестицій та переміщення мільйонів людей.
Секторальний розподіл збитків показує, наскільки глибоко війна вплинула на економічні системи України. Найбільша частка руйнувань припадає на житловий сектор (понад 61 млрд доларів США), далі – транспортна інфраструктура (40 млрд доларів США) та енергетика (близько 25 млрд доларів США). Ці сектори є основою економічної діяльності. Житло визначає стабільність міст і мобільність робочої сили, транспорт забезпечує торгівлю та логістику, а енергетика є базою для промислового виробництва та надання публічних послуг.
Відповідно, руйнування в цих секторах мають наслідки, які значно перевищують вартість знищених активів. Наприклад, атаки на об’єкти генерації та розподілу електроенергії неодноразово призводили до зупинки промисловості, порушення роботи комунальних служб і транспорту. Аналогічно, руйнування транспортної інфраструктури послабило експортну логістику та підвищило витрати бізнесу в різних секторах.
Не менш важливим є масштаб порушень у приватному секторі. Лише втрати у сфері торгівлі та промисловості перевищують 230 млрд доларів США – це найбільша частка економічних втрат. Це підкреслює ключову структурну особливість виклику відбудови: відновлення України вимагатиме як відбудови публічної інфраструктури, так і відновлення приватної виробничої спроможності.
Роль держави та обмеження публічного фінансування
Уряд України неминуче відіграватиме центральну роль у координації відбудови. Державні інституції мають визначати стратегічні пріоритети, розробляти національні програми відновлення та забезпечувати узгодженість відбудови з ширшими економічними реформами та інтеграцією України до Європейського Союзу. Останніми роками уряд зробив важливі кроки щодо інституціоналізації процесів планування відбудови.
Згідно з останніми оцінками, пріоритети відбудови дедалі більше інтегруються у систему управління публічними інвестиціями, що дозволяє ідентифікувати, пріоритизувати та готувати великі інвестиційні проєкти у структурований спосіб. У межах цієї системи проєкти відбудови включаються до Єдиного портфеля проєктів – національного переліку пріоритетних інвестиційних ініціатив, який покликаний координувати фінансування з державного бюджету, міжнародних партнерів і фінансових інституцій розвитку. Такий підхід спрямований на підвищення якості підготовки проєктів, покращення пріоритизації інвестицій і забезпечення прозорості у розподілі коштів.
Уряд також визначив пріоритетні програми відновлення та відбудови на 2026 рік на суму близько 15,25 млрд доларів США, що охоплюють як інфраструктурні інвестиції, так і програми відновлення в різних секторах. Ці пріоритети спрямовані на відновлення критичної інфраструктури, забезпечення безперервності надання основних послуг і підтримку економічної стабілізації у найбільш постраждалих регіонах. Водночас міжнародні партнери вже зробили значний внесок у заходи раннього відновлення.
Публічні інвестиції залишатимуться особливо важливими у секторах, де держава традиційно відіграє ключову роль. Відновлення енергетичних мереж, транспортних коридорів, комунальної інфраструктури, шкіл і лікарень потребує сильного державного лідерства та бюджетного фінансування.
Міжнародні партнери також залишаються незамінними. Такі інституції, як Світовий банк, Європейський банк реконструкції та розвитку та Європейський інвестиційний банк, фінансуватимуть великі інфраструктурні проєкти, тоді як двосторонні донори підтримуватимуть соціальні сектори та невідкладні потреби відновлення.
Водночас масштаб потреб у відбудові демонструє обмеження традиційної моделі донорського фінансування. Навіть за оптимістичних сценаріїв мобілізувати сотні мільярдів доларів лише через публічні фінансові канали буде надзвичайно складно. Крім того, значна частина економічних втрат припадає на сектори, де публічне фінансування не може повністю замінити приватні інвестиції. Саме тому відбудова України не може базуватися виключно на державних ресурсах і допомозі донорів.
Приватний сектор як рушій відбудови
Масштаб і структура економічних втрат свідчать про те, що участь приватного сектору буде критичною для відновлення України. Бізнес є основним рушієм у таких секторах, як промисловість, сільське господарство та логістика, а також відіграє важливу роль в енергетичному секторі. Відновлення цих секторів потребує не лише фінансових ресурсів, а й технологічних рішень, управлінського досвіду та операційної спроможності, які держава самостійно забезпечити не може.
Водночас приватні компанії відіграватимуть важливу роль і в будівництві та розвитку інфраструктури. Інженерні компанії, підрядники та постачальники технологій приносять із собою експертизу та управлінські підходи, які доповнюють зусилля держави. Без цієї участі темпи відбудови були б значно повільнішими.
За оцінками, за умови створення належних інвестиційних умов приватний сектор потенційно може забезпечити до 40% потреб у фінансуванні відбудови. Це означає, що відновлення України не буде виключно державною програмою, а формуватиметься як складна інвестиційна екосистема за участі держави, міжнародних фінансових інституцій та приватних інвесторів.
У цьому контексті особливого значення набувають зусилля уряду щодо покращення підготовки та пріоритизації проєктів у межах системи управління публічними інвестиціями. Якісно підготовлені проєкти, включені до прозорого національного портфеля інвестицій, здатні зменшити рівень невизначеності та підвищити інвестиційну привабливість ініціатив. Водночас залучення приватного капіталу в таких масштабах потребуватиме цілеспрямованої політики.
Зниження ризиків та мобілізація інвестицій
Інвестори, які розглядають можливості участі у відбудові України, стикаються з низкою невизначеностей. Безпекові ризики, регуляторні бар’єри та фінансова нестабільність можуть стримувати довгострокові інвестиції, особливо у капіталомістких секторах, таких як інфраструктура та енергетика.
Зниження цих ризиків потребує скоординованих дій уряду України та міжнародних партнерів. Такі інструменти, як страхування політичних ризиків, інвестиційні гарантії та механізми змішаного фінансування, можуть сприяти залученню приватного капіталу через розподіл ризиків між державними інституціями та інвесторами.
Не менш важливим є покращення інвестиційного клімату. Прозорі правила, передбачувана податкова політика та надійний захист прав власності є ключовими передумовами для формування довіри інвесторів. Відповідно, посилення інституційної спроможності та вдосконалення системи управління публічними інвестиціями відіграватимуть важливу роль у мобілізації приватного капіталу. Окреме місце в цьому процесі можуть зайняти державно-приватні партнерства, особливо у сферах енергетики, логістики та муніципальних послуг.
Ключові орієнтири відбудови
Масштаб викликів, пов’язаних із відбудовою України, свідчить про те, що її не можна розглядати лише як технічний процес відновлення зруйнованої інфраструктури. Йдеться про значно ширший і довгостроковий процес економічної трансформації, який охоплює різних учасників та джерела фінансування.
Держава визначатиме стратегічні пріоритети та координуватиме інвестиції, міжнародні партнери забезпечуватимуть фінансову і технічну підтримку, тоді як приватний сектор відіграватиме ключову роль у відновленні виробничої спроможності, залученні капіталу та стимулюванні економічного зростання.
У цих умовах основним завданням для держави є не лише відбудова зруйнованого, а й створення інституційних та фінансових умов, які дозволять публічним і приватним інвесторам діяти спільно. Якщо ці умови буде забезпечено, відбудова може стати не лише відповіддю на наслідки війни, а й можливістю для модернізації економіки України та поглиблення її інтеграції до європейських ринків.